Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма - Николай Греков

Или раздел «Гонта в Умані»:

Минають дні,минає літо,А Україна, знай, горить;По селах голі плачуть діти -Батьків немає. ШелеститьПожовкле листя по діброві;Гуляють хмари; сонце спить;Ніде не чуть людської мови;Звір тільки виє по селу,Гризучи трупи. Не ховали,Вовків ляхами годували,Аж поки снігом занеслоОгризки вовчі…Не спинила хуртовинаПекельної кари:Ляхи мерзли, а козакиГрілись на пожарі.…Не спинила весна крові,Ні злості людської.Тяжко глянуть: а згадаєм -Так було і в Трої.Так і буде.ГайдамакиГуляють, карають;Де проїдуть - земля горить,Кров'ю підпливає.

Ну уж, если в Трое «так було», то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так

…гайдамакиСтіни розвалили, -Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордувалиДуші не осталось…В общем, на славу…погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли -Ножі пощербили.Нема Гонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто до дому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.

Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?

Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла - червоніла.І день і ніч ґвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш -Серце усміхнеться.

Общий итог «гайдамаччини» положительный: сердце кобзаря улыбается.

Теперь не то - тяжко стало:А унуки? Їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Гонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де опочиває?Тяжко! Важко! Кат панує,А їх не згадають.

В чем же причина тех рек крови?

Болить серце, як згадаєш:Старих слов'ян дітиВпились кров'ю. А хто винен?Ксьондзи, єзуїти.

Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?).

В 1847 году написано обращение «Полякам»:

Ще як були ми козаками,А унії не чуть було,Отам-то весело жилось!Братались з вільними ляхами…… Отак-то, ляше, друже, брате!Неситії ксьондзи, магнатиНас порізнили, розвели,А ми б і досі так жили.Подай же руку козаковіІ серце чистеє подай!І знову іменем ХристовимМи оновим наш тихий рай.

До унии и следующей за ней освободительной войны с Польшей украинцы жили под властью Речи Посполитой, а казачество мечтало попасть в реестр, чтобы быть частью «ясновельможного панства» и таким образом брататься «з вольними ляхами» за счет труда украинских холопов. Это и был тот «тихий рай», по которому тоскует наш герой.

Странное дело. Русские - тоже «старих слов'ян діти»;такие же православные, как и украинцы; никогда не навязывали им чужой веры; не было у них ни иезуитов, ни униатов. И тем не менее в стихах Тараса Шевченко не только выражения «друже, брате москалю», но и слова доброго о русских не найти.

Русские - это недоумки, которые даже солнцем недовольны (по словам ненавидящего их кобзаря):

Сини мої, гайдамаки !Світ широкий, воля, -Ідіть, сини, погуляйте,Пошукайте долі.Сини мої невеликі,Нерозумні діти,Хто вас щиро без матеріПривітає в світі?Сини мої! орли мої!Летіть в Україну, -Хоч і лихо зустрінеться,Так не на чужині.Там найдеться душа щира,Не дасть погибати,А тут…а тут…тяжко, діти!Коли пустять в хату,То, зустрівши, насміються, -Такі, бачте, люди:Все письменні, друковані,Сонце навіть гудять:«Не відтіля, - каже, - сходить,Та не так і світить;Отак, - каже, - було б треба…»Що маєш робити?Треба слухать, може, й справдіНе так сонце сходить,Як письменні начитали…Розумні, та й годі!А що ж на вас вони скажуть?Знаю вашу славу!Поглузують, покепкуютьТа й кинуть під лаву.

Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил. Но мы видели, что есть и украинцы, у которых многие «подвиги» гайдамаков ничего, кроме отвращения, не вызывают. Однако кобзарю они не указ. Он советуется ни больше ни меньше, как с самой Украиной:

А ти, моя Україно,Безталанна вдово,Я до тебе літатимуЗ хмари на розмову…Порадимось, посумуємо,Поки сонце встане:Поки твої малі дітиНа ворога стануть.

А иначе

За що ж боролись ми з ляхами?За що ж ми різались з ордами?За що скородили списамиМосковські ребра?…заснула Вкраїна…… в болоті серце прогноїлаІ в дупло холодне гадюк напустила…Я посію мої сльози,Мої щирі сльози.Може, зійдуть і виростутьНожі обоюдні,Розпанахають погане,Гниле серце, трудне,І вицидять сукровату,І наллють живоїКозацької тії крові,Чистої, святої!!!…Нехай гинутьУ ворога діти… (1844)

Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо «возлюбите врагов своих «- «уничтожайте врагов своих вместе с детьми.» Такое было у него «христианство.»

У всякого своя доляІ свій шлях широкий:Той мурує, той руйнує……А той нишком у куточкугострить ніж на брата. (1844)

Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам:

…вражою злою кров'юволю окропіте…

Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления:

А у селах у веселихІ люди веселі.Воно б, може, так і сталось,Якби не осталосьСліду панського в Украйні. (1848)

Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно:

Пани до одного спеклись,Неначе добрі поросята,Згоріли білії палати… (1848)

Ой не п'ється горілочка,Не п'ються й меди.Не будете шинкувати,Прокляті жиди.Ой не п'ється теє пиво,А я буду пить.Не дам же я вражим ляхамВ Україні жить……Подивися, що той ШвачкаУ Фастові діє!Добре діє! У Фастові,У славному місті,Покотилось ляхів, жидівНе сто і не двісті,А тисячі. А майданиКров почервонила……Має погуляти……Потоптати жидівськогой шляхетського трупу. (1848)

«Добре діє!» Наверное, потому что «добродій»…

А потім ніж - і потеклаСвиняча кров, як та смола,З печінок ваших поросячих. (1849)

Вот задушевная поэтическая сцена: один солдат жалуется другому на обидчика-помещика. В конце говорит: «А знаєш, його до нас перевели із армії…» И слышит в ответ: «Так что же? Ну, вот теперь и приколи!» Какую же еще сцену мог воссоздать первый украинский приколист Тарас Шевченко?

Или еще образец гражданской лирики. Оказывается, у товарища маузера был предок:

Ой виострою товариша,Засуну у халявуТа піду шукати правдиІ тієї слави.Ой, піду я не лугамиІ не берегами.А піду я не шляхами,А понад шляхами.Та спитаю в жидовина,В багатого пана,У шляхтича поганогоВ поганім жупані.І у ченця, як трапиться, -Нехай не гуляє,А святе письмо читає,Людей поучає.Щоб брат брата не різали,Та не окрадали,Та в москалі вдовиченкаЩоб не оддавали. (1848)

Мы помним, как любимые кобзарем гайдамаки расходились - «хто додому, хто в діброву, з ножем у халяві, жидів кінчать…» Еврей, пан, шляхтич, монах - ответят все. Тише, ораторы, ваше слово, товарищ из-за халявы!