Борислав смiється - Іван Франко

– Знаєте що, хлопцi, – озвався майстер, – треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара iглою не занипає на тiлько!

– Правда, правда! – закричали робiтники з усiх бокiв. – Скоро по виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а їм добро.

– Ну, а будовничий, – озвався котрийсь муляр, – вiн нiчо не дасть? Адже цiле нещастя через него!

– Та й ще добре ще, що на тiм сталося, – сказав другий. – Та то камiнь мiг i п'ятьом так само заїхати!

– Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого.

– Але вже ви кажiть, – сказав майстер, – я не буду.

– Ну та що, скажемо ми, гуртом, – озвалися голоси.

Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути на робiтникiв. Його лице вже налилось широким рум'янцем вiд випитого вина, а блискуча паличка дуже живо лiтала з одної руки до другої.

– А що, дiти! – крикнув вiн, пiдходячи до кружка.

– Все добре, прошу пана, – вiдказав майстер.

– Ну, так ми ся й справуйте! – I хотiв iти назад.

– Ми би до пана мали одну просьбу, – дався чути голос з-помiж робiтникiв. Будовничий обернувся:

– До мене?

– Так, – загули гуртом усi.

– Ну, що ж такого?

– Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го нинi пiдоймою пришибло.

Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший рум'янець почав виступати на його лице, – знак, що просьба робiтникiв неприємно його дiткнула.

– Я? – сказав вiн вкiнцi з проволоком. – А ви вiдки до мене з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?

– Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаєся нам, годиться i таки треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг робити, треба ж єму й матерi старiй чимось дихати.

– Як хочете, то му помагайте, а я вiдки до того приходжу! Першому-лiпшому непотрiбовi помагай!.. Ще чого не стало!.. – Будовничий вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з робiтникiв, обурений такою бесiдою, сказав голосно:

– Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що Бенедя скалiчило! Ог коби его було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а й десять креицарiв на такого дiловода!..

– Що? – ревнув нараз з усеї сили будовничий i прискочив до сидячих робiтникiв. – Хто се говорив?

Мовчанка.

– Хто се смiв говорити? Га?

Нiхто й не писнув.

– Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з роботи замiсть того урвителя!

Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно:

– Я не знаю.

– Не знаєте? То я вас вiднинi не знаю ту на роботi. Проч!

– То я сказав! – вiдозвався один робiтник, встаючи. – Я сказав i ще раз кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного робiтника дати. А о твою роботу я не стою!..

Будовничий стояв, мов скажений, i з лютi не мiг до слова прийти. Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель, кельню та мiру i, попрощавшися з товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали.

– Га, драби, лайдаки! – гримав будовничий. – О, або вiн стоїть о роботу! Вiн би лиш лежав горi животом, як тота свиня в болотi. Але пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене станете! А то урвителi! – I, ще весь телепаючись зi злостi та клонучи всю «голоту», будовничий пiшов назад до панського товариства.

В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з вином i чарок. Чарки кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики, розбуджувало веселiсть та гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаної стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги Леоновi крутилися посеред гостей, подаючи їм, чого хто забажав. Гостi однi сидiли купками, другi стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Вiн нинi перший раз ближче зiйшовся з тим найбiльшим бориславським тузом i почув до нього якусь дивну приязнь. Досi вони стояли против себе, як вороги, доперва два роки тому прибув до Борислава з готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше образований вiд Германа, добре знався на купецтвi, читав деякi книжки гiрничi i думав, що досить йому тiльки явитись в Бориславi, а усе покориться перед ним, i вiн стане самовладним паном. Вiн наперед укладав собi плани, як то вiн закупить дешево обширнi i найвiдповiднiшi до копання частки грунту, як позаводить собi машини для скоршого i дешевшого видобутку земляних скарбiв, як пiднесе цiлий нафтовий промисл i своєю волею буде пiднiмати i опускати цiни на всiх торгах. Мiж тим показалося на дiлi зовсiм не те. В Бориславi були вже свої сили, i то сили такi, з котрими йому нелегко було мiрятись, а найбiльшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною неохотою приймають його давнi бориславськi предприємцi. Особливо Герман, той простий, невчений жидонучкар, був для нього сiллю в оцi, i вiн старався все i всюди, де тiльки мiг, щипати його, а в товариствi нiколи не переминув поза звичайною чемнiстю показати Германовi свою духовну вищiсть. Герман знов мало робив собi з дотинкiв Леона, а шарпав його на полi iнтересiв: перехапував частки, котрi хотiв купувати Леон, переймав його щонайлiпших робiтникiв, а при всiм тiм Леоновi все показував такий вид, буцiмто й нiчого не знає. Сього було замного для Леона. Вiн побачив, що таким способом не дiйде нi до чого. Правда досi в Бориславi йому щастилося: вiн надибав на кiлька багатих жил воску, кип'ячка тож в многих ямах iшла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсiгди щастя буде йому прихильне, що, може, часом i вiдвернеться вiд нього, а на такий случай лiпше мати сильних приятелiв, нiж сильних ворогiв. А тут ще й те причинилося, що по смертi жiнки Леон забажав з часом осiсти супокiйно, утвердитися, пустити корiння в грунт i уживати на старiсть плодiв свого неспокiйного, запопадливого життя i забезпечити хороше життя своїй вдиначцi. Тут уже конечна рiч – мати кружок приятелiв, а не ворогiв. При тiм же вiн зачув, що у Германа с син-єдинак у Львовi в практицi купецькiй, – i думка його прямо стрiлила туди: Германiв син i його Фаннi – то пара; два найбiльшi силачi по капiталу, замiсть боротися i пiдкопувати один другого, сходяться, зв'язанi тiсним i вузлом родинним, i думка Леонова будувала золотi замки на тiй тривкiй пiдвалинi.

– Бачите, дорогий сусiдо, – говорив вiн до Германа, – сам не знаю, що таке, що так менi дуже затужилося за своїм спокiйним, тихим i щасливим пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Нi, пора вспокоїтися!

– I я то кажу, – сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже його займає.

– Не дав менi бог сина так, як вам, – га, але є у мене дочка, сердешна дитина. Бачити її щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок – ох, то єдина цiль мого життя…

– Дасть бог, що й теє вам сповниться.

– Га, я дуже того бажаю… Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких, як ви, любий сусiдо, – нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало…

– Ну, щодо мене, – сказав, усмiхаючись, Герман, – я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на свої услуги.

– О, я знаю, – сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, – я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина.

Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику схрупнув зерно перцю.

– Мiй син, – сказав вiн неохiтно, – дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.

– Ну, того й не кажiть! – скрикнув Леон. – Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм так, щоби… – Вiн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить.

– Знаєте, – почав знов Леон, – нинiшнiй день такий великий i щасливий для мене…

Саме серед тої розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди, де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике нинiшнє щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в нього.

– Що се? Що се? Хто се такий? – почулися тривожнi крики. Леон, Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.

– А лапай-но го, драба якогось! – кричав з усiєї моцi майстер.

– Хто ту цеглою кидаєсь? – крикнув i собi ж Леон.

– А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi, зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у вiкнi, та за цеглу, – як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю! – обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же опинцi.