Iстина поруч (на украинском языке) - Василий Бережной

"Друге народження... Друге народження..." - спливала думка в головi, i вiн спiвчутливо поглядав на бiлу постать Променистої.

СВIТЛОПОКЛОННИКИ

Стiни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колiр їх мiнився, як i очi господарки, хоча це залежало вiд точки, з якої дивишся, - то зблисне бiлим, то фiолетовим то рожевим... Петро не мав сумнiву, що матерiал цей органiчного, а точнiше - рослинного походження, можливо навiть, що й примiщення оцi не будуються, а виростають згiдно бiомолекулярної програми,- адже кути в залi згладженi, стiни, поступово закруглюючись, переходять у нерiвномiрно вигнуту стелю, розмiри якiсь змiщенi, прямих лiнiй нема. Коли вони заходили сюди крiзь гущавину, йому здалося, що перед ними темнiли не дверi, а дупло велетенського дерева. Гiлка i Рожевий лишилися в гаю бiля шляху.

Зайшовши до примiщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича i знову, дiткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокiйний потiк.

"Будь уважним, чужинце, будь насторожi в оцiй країнi горя i зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай бiльше харчу спокою - харчу безвiлля, покори i байдужостi! Це просто щастя, що ти з'явився на нашiй планетi, i ти не мусиш загинути, розумiєш - не мусиш! А спокiй i байдужiсть - це ж загибель, i загибель духу. Та хiба ж є щось страшнiше, ганебнiше вiд цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лiнiю, що вiддiляє наше фiзичне iснування вiд духовного, я поспiшаю, а то б розповiла усю нашу iсторiю..."

"Це жахливо - самому поспiшати до загибелi!.." - подумав Петро, i вона одразу ж вiдповiла: "Дух мiй не загине, вiн же невмирущий. А тiло приречене".

"Будемо боротись!"

"Думай про свiй рятунок. Слухай уважно..."

В Петровiй уявi помчали один за одним зримi образи, наче кадри кiнофiльму, i мчали вони з такою швидкiстю, що вiн ледве встигав фiксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослiдовно, й хто б мiг вимагати спокiйного, логiчного викладу вiд iстоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта "сортував" iнформацiю, i в Яворовича склалась бiльш-менш цiльна картина.

Те, про що вiн дiзнався, було неймовiрним. Влада Великого Розпорядника, яку той здiйснює за допомогою цiлої касти Головатих, мiцно спутує усе суспiльство. Вiн контролює психiку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерiєць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення - до безсмертя. Один тiльки орган венерiйця - мозок - має розвиватися, всi iншi - тимчасовi, допомiжнi i мусять вiдмирати. I цi велетенськi мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємнiшi таємницi природи. Вони керують ростом рослин i тварин, можуть накопичувати потрiбнi елементи в рослинних органiзмах, одне слово - лiплять природу так, як вважають за потрiбне.

Населили планету бiологiчними роботами, мiсiя яких - обслуговувати Головатих. Природнi ж венерiйцi мусять "пiднятися на вищий щабель еволюцiї" i всi, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв'язати проблему народження, на випадок несподiваної загибелi мудрих. Над оцим завданням тепер i працює Великий Розпорядник i безчисленнi його помiчники. Саме тому ще й лишилися звичайнi венерiйцi, що генiям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони пiд гнiтом страху, дух їхнiй не має змоги розвиватися вiльно, вiн запертий в тiснi камери обережностi, i це завдає венерiйцям невимовного болю; радiсть буття проривається тiльки в таємних мiсцях, куди не проникають бiохвилi центрального мозку.

Старi розповiдають красивi легенди. Нiбито колись було синє небо i по ньому котилося Золоте Свiтило, i жилося тодi венерiйцям весела i радiсно. Були вони дiтьми природи, i хоч рослини давали не такi концентрованi соки, а все одно живлющi. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибинi якого сяяли iншi Венери. Розквiтало мистецтво - спiвцi видобували свої пiснi з самiсiнького серця, художники вкрили скелi малюнками, на яких вигравали фарбами i дикi тварини, i дерева та птахи, i жiнки та дiти.

Кожне поколiння прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудовi зразки мистецтва. "Культура Одноокого Бика", "Культура Чорного Дерева", "Культура Двох Крил"... - усе це епохи, якi продовжувались, як на земнi масштаби, тисячi, а то й бiльше рокiв. I венерiйцi тодi були iнакшi - мали меншi очi i свiтлий колiр шкiри.

Але планету спiткала страшна катастрофа - вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стiна, вода ринула на неї, i заклубочилися густi, безконечнi хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рiвень океану дуже понизився, виступили з води захованi там гори, пiднялися стрiмкi береги. Нарештi таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, i вони так щiльно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Свiтило... Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невiдомостi. Розвиваючи орган мислення - мозок, мудрецi надумали усе невiдоме зробити вiдомим, вони хочуть перемудрувати саму матiр Природу i домогтися Безсмертя. А навiщо воно? Адже смерть - це перехiд до iнших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.

Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерiйця. перекази про отi давнi культури - то вигадки, мiфи. Але все-таки йому не вдалося зовсiм стерти слiди цих спогадiв у пам'ятi. Туманнi, неяснi i розпливчастi, вони, коли збуджувати пам'ять, чiткiшають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течiя прихильникiв Золотого Свiтила. Вони вiрять, що Свiтило є, що без його живлющого промiння загинуло б життя... Свiтлопоклонники збираються в таких примiщеннях, куди не проникають бiохвилi Великого Розпорядника, i тiльки через роботiв вiн дiзнався про цей рух. Але знищити свiтлолюбiв йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидiяти бiохвилям Великого Розпорядника.

"Я бачу в твоїй пам'ятi прекрасний образ Свiтила, - звернулася Промениста. - Скажи менi: воно справдi є?"

На обличчi в неї вiдбилися одночасно i тривога, i страх, i надiя; очi випромiнювали всi вiдтiнки блакитi.

- Є, є! - радiсно загукав Петро. - Є Золоте Свiтило, i воно поруч, недалеко вiд вас!

"Ти його бачив, чужинце?"

"Бачив. Але це така палаюча iстина, така слiпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо заслiпить".

"Тепер я можу спокiйно йти до Межi, я щаслива, бо знаю, що омрiяне Свiтило є..."

Петро схопив її за руку, скрикнув:

- Навiщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!

Мабуть, дiя "харчу спокою" вже скiнчилася, Петро вiдчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тiльки допомогли йому свiтлолюбцi...

"Там, на тому плато, менi дали стебельце..."

"Невже отрута? "

"Отрута, чужинце... Такий звичай здавна... I добре, бо тяжко менi було б жити, знаючи, що син мiй спотворений, що вiн боротиметься проти моїх однодумцiв..."