Іграшка - Олександр Маяков

Взагалі, Марі була другою жінкою, з якою у Ноеля був секс. Першою була його подруга з притулку, але рік тому вона покинула притулок і поїхала кудись на південь. Ноель важко переживав цей розрив.

Марі тихо плакала, Ноель не знав, що сказати їй.

– Пробач, – тихо видавив із себе Ноель. – Я не знав.

– Досить. – Труснувши головою, щоб змахнути сльози, вимовила Марі. Ноель взяв свою футболку і витер їх.

– Я ж сказала, досить. – Тихо промовила дівчина. – Я не хочу, щоб мене жаліли, тільки тому, що у мене немає рук.

– Я не жалію тебе. – Відповів хлопець. – Я просто допомагаю тобі. Ти ж просила, щоб я одягнув тебе.

– Так, але я не просила витирати мені сльози.

– Давай все ж таки я одягну тебе. – Він потягнувся за її речами і став одягати дівчину. Потім він допоміг їй піднятися і відкрив двері в жіночий коридор.

– Ти на наступному тижні будеш тут? – Запитала вона. На Марі були сірі балетки, сині джинси і біла майка, яка не приховує каліцтва. Так і не скажеш, що вона графиня.

– Так, але лотерея…

– Я буду, сподіватися, що нам випаде один номер.

– Може, зустрінемося за межами «Клубу»? – Несподівано запитав Ноель, прикриваючи двері.

Марі здивовано подивилася на нього.

– Що? – Тепер дивувався Ноель.

– Нічого, – відповіла вона. – Просто ще ніхто з… – вона кивнула на ліжко, – не пропонував мені такого. Рідко хто допомагає одягтися. А тут ти…

– Просто скажи так чи ні. – Сказав Ноель.

– Так, але пообіцяй, що ти це робиш не з жалю до мене.

– Обіцяю. – Сказав він, відкриваючи двері.

– Завтра, о 14.00 біля входу в «Клуб». – Сказала вона, виходячи. – Тобі не можна в цей коридор.

– Знаю, – відповів він, закриваючи двері.

Ноар сиділа в своєму кабінеті і переглядала папери. За ті сім років, які вона є головою холдингу, вона навчилася розбиратися в документації і звітах. Спочатку вона у всьому покладалася на Жуля, але потім зрозуміла, що від дворянина в ньому нічого, крім прізвища, не залишилося. Тому Ноар взялася за справи сама.

– Ти сьогодні прекрасна. – З посмішкою вимовив Жуль. Він сидів на краю стола і милувався Ноар.

– Залиш, Жуль. – Не відриваючи погляду від паперів, вимовила Ноар.

– Ти все так ж холодна. – Він встав і підійшов до вікна за спиною Ноар. Вид був прекрасний. З вікна була видна Ейфелева вежа, гордість всіх парижан. Ні, що там парижан, всіх французів.

– Я вдячна тобі, як другові П'єра, не більше. – Сухим тоном відповіла Ноар. Сьогодні на ній була червона сукня футляр. Волосся вона не збирала в хвіст, а залишила розпущеним. Кілька кілець прикрашали пальці, а шию тонкий ланцюжок з кулоном.

– П'єра вже вісім років немає в живих, може, вистачить з себе черницю корчити. Чи ти думаєш, я не знаю, що ти відвідуєш цей «Клуб»?

Ноар відклала папери, розгорнула крісло і подивилася на співрозмовника. Жулю було вже за сорок, але, ні дружини, ні дітей у нього не було. Тому він і підбивав клинці до Ноар.

– Жуль, що тебе дратує? – Запитала Ноар. – Те, що я сплю з чоловіками з «Клубу» або те, що я не сплю з тобою?

Жуль нарешті повернувся до неї.

– Я кохаю тебе, Ноар. – Сказав він.

– Ні, Жуль, – похитала головою Ноар, піднімаючись з крісла. Вона впритул підійшла до Жулю і заглянула йому в очі. Ноар була на голову нижче Жуля. Він дивився на неї зверху, не відводячи погляду.

– Ти любиш не мене, – підставляючи свої губи під поцілунок, продовжила вона. Він потягнувся до неї. Ноар однією рукою обійняла його за шию. – А мої п'ятдесят п'ять відсотків акцій. – Вимовивши це, вона різко відійшла від нього. Він так і залишився стояти в комічною позі, простягаючи губи до неї.

– Тобі мало, катастрофічно мало, – ідучи кабінетом, продовжила Ноар, – твоїх двадцяти п'яти відсотків. Тобі потрібен контрольний пакет акцій.

Жуль вже взяв себе в руки і з гідністю відповів.

– Я не настільки меркантильний.

– Та що ти кажеш? – Вона посміхнулася і грайливо оперлася руками на стіл. У такій позі Жулю було видно її декольте і він мимоволі проковтнув, заглянувши в нього. У Ноар це викликало вибух сміху.

– Навіть якщо і так. – Спокійно міркував Жуль. – Ти щось втрачаєш? Ні, я і так веду всі справи фірми. Компанія від цього тільки виграє.

– Виграєш ти. – Відповіла Ноар. – У тебе буде фірма, дружина красуня.

– Від скромності ти не помреш. – Перебив її Жуль.

– Скромність не є моїм недоліком.

– Так, – кивнув співрозмовник. – У тебе достатньо інших недоліків.

– Так? – Здивувалася Ноар. – І які ж?

– Жадібність, меркантильність.

– Тобі так подобається це слово?

– Можливо.

– На жаль, але ти не правий. – Вона пройшла в інший кінець кабінету і вальяжно сіла на диван, закинувши ногу на ногу. На кінчиках пальців вона балансувала туфлею. Це гра. Вона знала слабкості Жуля і його реакція її бавила.

– Так? Тоді чому, поясни мені, вісім років тому, ти не змогла надати допомогу П'єру? Відповідай, чому ти не подзвонила його лікаря? Чому?

– Лікар був поза зоною досяжності! – Крізь зуби сказала Ноар. – Швидка приїхала пізно, а ліки не допомогли.

– Або були введені занадто пізно. – Тихо сказав Жуль.

– Я не медсестра і мене вивертає від виду крові.

– Та що ти говориш. – Посміхнувся Жуль і всівся в крісло Ноар, за її стіл.

– Зручне крісло, чи не так? – З сарказмом запитав він. – Може заради цього крісла ти і злякалася виду крові. Може тому твоя рука зі шприцом здригнулася?

– Навіщо ти це мені кажеш? – Спокійно запитала Ноар. – Біжи ж в поліцію.

– Ні, – похитав головою Жуль, відкинувшись у кріслі. – Я не здам тебе фараонам, ти мені потрібна тут.

– А не боїшся, що я тебе так само як П'єра…

– Отже я прав?

– Отже ти ідіот.

У кабінеті настала тиша. Ноар сиділа і допитливо дивилася на Жуля, а він дивився в стелю.

– Як там поживає твоя племінниця? – Ноар першою порушила мовчання. – Марі, здається.

– Прекрасно! – Жуль відірвав погляд від стелі і подивився на Ноар. – Сидить в маєтку з моєї матусею, і потихеньку витрачає мої грошенята.

– Чи багато каліка зможе витратити? – Запитала Ноар.

– Досить.

– Боже, який же ти скупий. – Сказала Нора. – Тобі її не шкода?

– Шкода. – Кивнув Жуль. – Може, тому я так намагаюсь так звабити. Щоб забезпечити свою бідну і нещасну племінницю…

– Жуль, ти визначся. – Грубо перебила його Ноар. – Або ти кохаєш мене, або піклуєшся про племінницю. Для такого егоїста, як ти, обидва варіанти відразу – це вже багато. Та й так зрозуміло, що ти брешеш. Сподіваюся, вона з голоду не вмирає?

– Ти справді думаєш, що я настільки бездушний, щоб приректи свою єдину племінницю на голодну смерть? Навіть якби я цього захотів, моя маман дістала б мене з пекла і змусила платити за рахунками. Але, поки що, я плачу по рахунках сам, власною рукою.

Ноар вальяжно перекинула ногу на ногу.

– Тобто, ти стверджуєш, що в тобі ще залишилося хоч щось людське?

– Повір, людського в мені ще дуже багато. Навіть більше, ніж ти можеш собі уявити. Я не такий вже і егоїст, як ти думаєш. Сім'я – ось що для мене важливо.

– І при цьому крім матері і інваліда у тебе немає нікого.

Жуль встав з-за столу і підійшов до Ноар.

– Одне слово і ти станеш моєю сім'єю. – З надією в голосі промовив він.

– Я вже казала тобі «ні»! – Холодно відповіла вона.

Жуль мовчки вийшов з кабінету.

– Отже те, що Марі теж член «Клубу» тобі все одно? – Запитала Ноар у порожнечі. Звичайно, Жулю було все одно, чим там займається його племінниця. Ходить в «Клуб», на панель, не важливо. Завагітніє, так навіть краще, буде привід позбутися неї.

Ноар прикрила очі і спробувала задрімати.

Ноель не любив запізнюватися, тому прийшов на п'ятнадцять хвилин раніше. У «Клубі» якраз були відвідувачі і скоро вони повинні були виходити. Випросивши кілька сотень євро у Жана, свого багатого друга, Ноель стояв, тримаючи в руках букет троянд. Взагалі, троянди стандартні квіти. Так, саме стандартні. Вони підходять до будь-якого випадку. Звичайно, флористи можуть прочитати цілу лекцію про квіти і про те, коли які квіти прийнято дарувати. Але більшість людей впевнені, що троянди можна дарувати всюди і завжди. Та й хто, по суті, замислюється про таку дрібницю, як квіти. Вони елемент свята, не більше. Просто частина ритуалу.

Рівно о 14.00 до входу повільно підкотив «Роллс-ройс Фантом» чорного кольору. Шофер відчинив двері і нахилився до пасажира. Через мить він, тримаючи Марі за плечі, допоміг їй вибратися з машини. Сьогодні на Марі були сандалі на невисокій шпильці, темні бриджі та чорна сорочка. Рукава сорочки були зав'язані у вузли на рівні ліктів.

З іншого боку самостійно вийшла з авто жінка в сірій сукні, що нагадує чернече вбрання. Вона нагадувала домоправительку з творів Астрід Ліндгрен. У дитинстві книги про Карлсона були улюбленими книгами Ноеля, тому побачивши супутницю Марі, він мимоволі посміхнувся.