Iстина поруч (на украинском языке) - Василий Бережной

"Ми не вiчнi, а рiд наш вiчний! - вiдповiв юнак, а в усьому тiлi його наче блискали блискавки i гримiли громи. - Ходiмо до своїх - попередимо, пiдготуємось!.."

"Марнi поривання, любий".

"У нас теж велика сила!"

"Все враховано, проаналiзовано, виверено".

"Тiкаймо!"

"Лишайся тут".

"В оцiй норi?"

"Законам Невiдомостi треба пiдкорятись".

"Побачиш, я визволю тебе звiдси, Гiлко, визволю тебе вiд твого страху!"

Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засiб заспокоєння, i з цiкавiстю стежив за рухами дiв чини. Зафiксувати цю сценку на кiнострiчку не змiг: в печерi було напiвтемно.

"Не заспокоюй мене, Гiлко, бо хiба можна бути спокiйним, коли пiднято спис на батькiв i братiв, на минуле i майбутнє рiдного роду! Я зараз же йду до нього..."

"До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"

Рожевий легко вiдштовхнув її i подався з печери. Яворович пiшов за ним. А вслiд поспiшила i Гiлка, схожа на бджолу в своїй золотистiй одежi...

ЮПIТЕР ГНIВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гiлка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, вiн смiливо наблизився до Головного Розпорядника. Пiд лiвою пахвою темнiла трубка. Все його єство аж бринiло вiд напруги, вiн був готовий навiть загинути аби тiльки пожбурити оцiй жорстокiй головi свою правду.

I ось вiн став проти бiлої кулi на вiдстанi польоту стрiли невеличкий, але красивий у своїй рiшучостi.

"Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"

"Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".

Рожевий мiцнiше притиснув трубку, ступив крок уперед.

"Виходить, правда, що ти замислив знищити Синiв Риби i всю нашу Країну Щитiв?!"

"Що ти розумiєш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скiльки бiологiчних рiзновидiв менi доводилось виводити з Небуття i повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".

"Хiба ж це..." - почав Рожевий, але думка його урвалася. Вiн побачив, що з-за бiлої кулi, наче з легкого туману, до нього простує... точнiсiнько i який самий юнак, як вiн. Така постать, така хода, навiть одяг не новий, тiльки що свiжий, не поношений.

Побачивши двiйника свого коханого, Гiлка затулила очi долонями. Рожевий мимоволi позадкував.

Та це було лише першої митi. Гордий Син Риби опанував себе i зупинився.

"О Великий Розпоряднику! - пiдняв вiн руку. - Я визнаю, що ти наш творець, менi не потрiбно доказiв..."

А двiйник пiдходив ближче - вже видно було, як здiймаються i опускаються його груди при диханнi.

"...Але нищити своїх дiтей - це жорстоко i безглуздо".

Точна копiя Рожевого зупинилась перед ним i промовила його ж голосом:

"Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.

"О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."

В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!

"Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом. - Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".

"Виходить, тiльки для нас цей закон?"- гукнув Рожевий до кулi.

Але вiдповiв йому новий двiйник:

"Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."

"I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"

"Я такий же, як i ти".

"Нi, не такий! - заперечив Рожевий. - Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"

"Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".

"Нi, не крапля, а велике море!"

"Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"

"Чого я хочу? - гукнув Рожевий. - Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"

"Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."

Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.

Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.

Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...

Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:

"Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"

"Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".

"Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"

Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.

Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.

"Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.

Петро поглядав на нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...