ЧОРНІ РЯДКИ - Андрiй Чайковський

І це тривало довгі місяці у важкій службі фронтовій без вигляду на близький кінець…

Вертався я якраз із Станіславова по зліквідуванні так званого Дрогобицького бунту. В Дрогобичі присівся до мене четар Балицький, що саме вертав з присмирення цього «повстання» з відділом скорострілів. Жаль було на нього подивитись. Перш усього він страшенно сонний, бо не спав через дві ночі.

Увесь заболочений, бо не було часу обчиститися. Очі зайшлися кров'ю, губи почорнілі, начеб сажу їв, лице та руки брудні, сорочка чорна, як ганчірка від кагли. Підняв угору руку, а під пахою велика діра через кожушину і сорочку до голого тіла, по лиці перебігають судороги, дрижаки… Ми говоримо про бунт…

Беру його за руку, живчик тріпочеться, як будильник…

- Ви, добродію, нездужаєте,- кажу,- у вас гарячка, вам бодай на який тиждень відпочити…

Він лиш сумно всміхнувся…

- А хто за мене буде на фронті службу робити? Під моєю рукою скоростріли.

Цей старшина заслуговував на те, щоб перед ним низенько поклонитися… Отож у нас були свої Леоніди, повні посвяти, які не жаліли свого молодого життя покласти на жертовнику. Треба було лиш… підігнати під їхню руку тих товстопузих дармоїдів із запілля, треба було прослідити, що по повітах закрите полою тих дбайливих про свій повіт повітових комісарів, треба було одної сильної руки з доброю дротянкою і шибеничкою замість безглуздих парламентів, котрі деморалізували військо на фронті.

От доходять до стрілецьких ровів вісті про земельну реформу. Будуть ділити землю між робучий народ…

- Та як? - питають стрільці самі себе,- без нас будуть землю ділити? Заберуть нам землю лежні та дармоїди, а нам лишиться дуля, якщо вернемося живі додому…

І кожного кортіло, щоб ця війна чимшвидше скінчилася, щоб ще який зайвий клаптик землі для себе захопити. Ця нетерплячка виявлялася у нас явним дезертирством, якого ніякими карами не можна було здержати. Розуміється, що ту нетерплячку підсичувала і розкладова робота наших ворогів, про що наша славетна розвідка нічого не знала, чи може не розуміла і не дооцінювала.

Говорячи про наших героїв, не говорю того на вітер, бо сам мав я нагоду їх пізнати на крукеницькім фронті. Туди післав мене секретаріат внутрішніх справ в одній урядовій справі вже в половині квітня 1919 р., про котру не варто згадувати. Там командував тоді полковник Шепель, справдішний полковник давньої російської армії, по «полковнику» Кравчуку, про якого вже була бесіда. Я поперед усього пішов до команди представитися і сказати, за чим приїхав. Команда містилася у знищенім москалями (то був двір жидівський) дворі. Мені визначили квартиру в місті, бо у дворі справді не було місця. Але командування запросило мене до себе, до військової харчівні обідати. Я мав нагоду перший раз пізнати полковника Шепеля. Я відразу завважив, що пан полковник у двох різних чоботах з різних парафій та старім подранім засмальцьованім однострою. Я довідався відтак від знайомих старшин, що скільки разів полковникові подреться чобіт, то позичає собі від свого чури, поки швець його чобота не залатає. І тепер саме таке трапилося. А в старшинській харчівні таке убожество, що вірити не хочеться.

Нічим стола прикрити, кукурудзяний хліб і картопляна юшка. Тут сидять усі старшини, з лікарями і духівником. Всі обідрані. Але усі доброї думки, веселі і бадьорі. Тут довідуюся, як вони обороняють той доволі широкий фронт. Вони побудували редути і в них поставили невеличкі сторожі. Коли ворог їх заатакує, обороняються так довго, поки не прийде підмога з Крукенич. Так само і військо в недостатку, як і старшини. А болото таке страшне, іцо втопитися можна. Коли я

їхав в поле, то колеса грязли по головки. Тут застав кількох старшин із тих, що з Кравчуком прийшли. Вони вже гарно говорять по-українськи. І дивлячись на ті злидні, я нагадав собі тих паничівфінтиків, тих повнопузих міліціонерів, яких мені довелося так часто стрічати в запіллі.

На полі на горбовинах стоять під голим небом наші гармати. При них сторожать гармаші. Загрівають закостенілі від зимна руки. На дворі непогода, зимно. Мете снігом і зимний вітер подуває. Собаки не вдержав би на дворі, а вони стоять на становищах, готові до стрічу. На них лиха одежина. А мені знову нагадується наше запілля…

З полковником Шепелем довелося мені познайомитись ближче в дорозі до

Станіславова. Було це безпосередньо перед розвагом. Як я опісля довідався, він вернувся вже тоді, коли треба було крукеницький фронт зліквідувати. Заняв лінію

Ствряжа і розмістив своїх вояків на лінії. Та коли рано прийшов на позицію, то вже стрілецькі рови були порожні. Мало що в полон не попався. За те відібрано йому командування, хоч він тому не був винен, бо не з власної охоти

їхав він в рішаючу хвилину до Станіславова, лиш його туди по службі покликали.

Це був би сам стан фактичний усієї справи, та його не можна закінчити, не зробивши своїх висновків із нього. Може, воно кому в майбутньому придасться, а може кому і не сподобається…

XII

По кривавій боротьбі за наші ідеали ми впали. Коротка весна нашої самостійності минулася, наче сон маєвої ночі, хоч не без кошмару, страхіть і потрясінь…

Тепер питання: чи ми справді були відразу новородком, не здібним до життя? Може й так, а може й ні, коли згадаєш ті мацінькі держави як Литва, Латвія, Естонія з далеко меншим населенням та культурними й економічними засобами. А вони існують по нинішній день і хай би хтось торкнувся їхньої незалежності, то певно станули би в їх обороні інші держави і хто-зна, чи не прийшло би до нової війни.

Яка ж тому причина, що ми впали? Поперед усього говорю про причини внутрішні.

Були різні причини як передвоєнні, як і ті, що з тих передвоєнних, в часі війни, повстали.

Ми терпіли перед віками на дві передвоєнні недуги і не мали ні вирозуміння, ні волі із них вилікуватися.

Перш за все ми хворіли на брак почуття власних сил до самостійності. Вже літописець згадує, як то наші прадіди запрошували до себе варягів: «прийди і княжи нам,… наша земля багата, а немає в ній ладу…»

Якби це була лиш легенда, то вона відповідає нашій вдачі, вона, наче б нароком для нас прикроєна. На це знаходимо докази в нашій історії.

Князь Костянтин Острозький був таким сильним і могутнім магнатом, що міг легко проголосити себе князем або й королем, від нікого не залежним. Славився своєю популярністю як оборонець благочестивої православної церкви, як знаменитий адміністратор свого велетенського майна, дбайливий про своїх підданців, яким велось дуже добре, а бодай не в порівнянні краще, ніж іншим панським підданцям.

До нього було б перед повстанням Христофа Косинського певно і козацтво пристало, бо воно знаходило все в його маєтностях безпечний захід перед шляхтою українною

(Северин Наливайко). А однак він того не зробив, вдовольняючись титулом київського воєводи.

А наше козацтво від хвилини, як воно стало виступати в козацькій історії як самостійна, зорганізована одиниця?

Сагайдачний до кінця свого життя вислугувався Польщі в найкритичніших для неї моментах (московська війна, хотинська справа), а про самостійність України не думав.

Богдан Хмельницький у першій стадії козацького повстання хотів лиш приборкати магнатів-короленят, злучити козацьку Україну з Польщею під скіпетром самодержця короля, незалежного від шляхти і Ті пактів. А коли того не доконав, то пішов в обійми Москви.

Іван Виговський опирався на Польщу. Петро Дорошенко на Туреччину, а опісля настали ліво- і правобережні гетьмани, котрі то в одну то в другу сторону хилились. І так без кінця. Про самостійну Україну ніхто не подумав, бо і Мазепа ставляв себе в деяку залежність від Швеції.

По розвалі царської Росії перші українські діячі теж не думали про відірвання

України від Росії.

І ми, галичани, мимо того, що від смерті цісаря Йосифа II Австрія показалася для нас мачухою, аж до останніх часів (пакт цісарський ЗО.XI.1916,- не ратифікування берестейського договору) були по собачому вірні Австрії, аж до тієї хвилини, коли від останнього австрійського міністра почули на нашу оферту відповідь: «цу шпет». Через те собаче прив'язання наше до Австрії, через те, що ми задовго співали: «Боже, буди покровитель», ми дуже багато втратили, багато добрих та сприятливих нагод прогаяли і за це покутуємо.

Медицина знає таку нервову недугу, де людина вмовляє себе, що не годна встати з постелі або перейти власними силами через кімнату. На подібну недугу й ми хворіли до останніх часів. Ми вважали себе за ростину пнучу, яка без тики і підпори не може стояти, так, як хміль, горох і т. і. Та на ті підпори вибирали ми собі частенько ще слабшого, як ми справді були, і та наша підпора користувалася нашими соками і нашою славою.

Наш хворобливий антимілітаризм.

Загально говориться, що жиди бояться війська і всілякими способами ухиляються від військової фронтової служби. Та я більше стрічав фронтових старшин жидів