Iстина поруч (на украинском языке) - Василий Бережной

Петро обернувся до кулi i невiдривно дивився на її бiлу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цiєю поверхнею, i пильнi, пильнi очi Тi очi дивляться просто в душу, пронизують усе тiло, нiби рентгенiвським промiнням, i Яворович вiдчув, що цi променi переносять думки, що вони освiтлюють кожну клiтину його органiзму, кожну звивину мозку. Променi тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.

Йому страшенно схотiлося спати. Очi самi заплющуються, голова хилиться, хилиться, i свiдомiсть затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок - все бiльше, густiше... I хтось шепоче: "Спи, спи... Чого ж не поспати, адже ти так натомився... Спи, спи..."

I вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: "Це ж гiпнотичний сон!" Спалахнула, наче маяк над темними водами, i сонливiсть одразу пропала. "Тримайся, тримайся, Петре! - наказав сам собi. - Ти маєш мiцну волю, ти можеш засвiтити в своєму мозку тисячi маякiв, i вони не дадуть тобi спати!"

"Спати, спати, спати..." - слово закрутилося в думцi, в уявi з'явилися маленькi друкованi лiтери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу - крутяться, наче колiщата, наближаються, бiльшають, витягуються, i вже перед його внутрiшнiм зором - велетенське коло з цих лiтер - СПАТИ. Вони налягають на свiдомiсть, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, i Петро от-от пуститься берега, порине в iмлу... Але нi - один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тiнi розпливаються. "Ага, он ти як! - думає Петро. - Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? - викидаю! Бадьорiсть, бадьорiсть! Я не хочу... нi, нi, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. I ти облиш цi фокуси, бо я нiколи не змирюся з насильством!"

Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливостi, хотiв розбуркати i Рожевого, але той був так глибоко загiпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабiнi, а сам вибрався назовнi i шторку закрив.

Дихнув на повнi груди - повiтря тут якесь приємне, дихати легко - i несподiвано подумав: "А чи я по своїй волi вийшов оце з кабiни? Чи, може, це менi наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?"

Спритно скочив на крило, вiдсунув шторку i ступив у кабiну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що вiн сам керує своїми вчинками i думками. Почав послiдовно обмiрковувати становище. Вiн може звiдси стартувати, може перелетiти в якусь незаселену мiсцевiсть i там спокiйно налагодити рацiю. Варто лише натиснути на кнопку пуску... Та й справдi, на бiса йому цi Головатi? I так є що розповiсти на "Астероїдi", хiба неправда? Але iнша думка не могла з цим погодитись. Як же це так - ось поруч дивовижнi iстоти, якi пiдкорили собi майже всю планету, i не вивчити їх. навiть не побачити? Це боягузтво. Полетiти - значить вiдступити, втекти!

Яворович вирiшив не тiкати.

Вийшов з лiтака i попрямував до кулi. Вiн здогадувався, що Головатi мають якусь велику розумово-бiологiчну силу, що вони дiють через психiку i якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко... Та холодок вiдчайдушностi пiдганяв його вперед. Одну спробу вiн уже вiдбив, це по-перше, а по-друге - навiщо їм боротися з ним?

Хiба їм самим не цiкаво дiзнатися про iнший свiт?

Ось вона, бiла куля! Здiймається, як нерозкрита квiтка лотоса, на висоту, може, метрiв десяти чи бiльше. Схожiсть iз квiткою посилюється ще й тим, що вона нiби виростає з якогось кореня - он його добре видно внизу.

А де ж вхiд? Яворович обiйшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої бiлої поверхнi, але нiякого отвору чи навiть натяку на нього не побачив.

Обiйшов ще раз, обдивився пружки, що меридiанами обхоплюють кулю, входу нiде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулi), пiдiйшов до кореня - знизу теж нiякого отвору нема. То, може, це зовсiм i не житло Головатих, а якась рослина? "Хiба чикнути по нiй гострим ножем?.." Тiльки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одiйшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потiм узявся в боки i гукнув до кулi:

- А що - ховаєшся?

"В тебе допитливий iнтелект" - виразно, чiтко вiдчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: вiдчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно i навiть лячно.

Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нiкого. Та й хто б же тут мiг обiзватися рiдною мовою? Знову кинув погляд на кулю - вона почала танути...

ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК

Пелюстки лотоса зробилися вгорi прозорими, як тоненький лiд, i в мiру того, як вони розтавали, - перед враженим Петровим зором проступали контури гiгантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, i тепер наш космонавт мiг бачити всю голову - вона скидалась на голий пуп'янок оцiєї величезної квiтки. Обличчя в цiєї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, нiби роздутий; з-пiд його округлостi поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвiр, мабуть, нiс. а там, де мусив би бути рот, - синiє коротенька рисочка.

Моторошно було дивитися на цю iстоту, але водночас Петро вiдчував i її велич. Щось притягувало його, наче магнiтом, i вiн одразу ж мобiлiзував захиснi сили свого iнтелекту. "Ти маєш величезний об'єм мозку, - думав Яворович, поглядаючи на олiмпiйськи спокiйну голову, що здiймалася над пелюстками,- але не в цьому головне. Колись кiбернетичнi машини у нас заповнювали цiлi зали, тепер - меншi за людську голову, а працюють незрiвняно краще. Мiй розум розвивається за своїми законами i не намагайся їх порушувати. Згода?"

"Згода" - вiдчув думку-вiдповiдь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.

"Ви тут передаєте думки бiохвилями?" - хотiв лише подумати Петро, але таки голосно вимовив цi слова. I одразу ж усвiдомив вiдповiдь:

"Так економнiше".

Незвично, ну просто дико - розмовляти мовчки, i Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою i вилiтали, як птицi. Вiн усвiдомлював, що цiй беззвучнiй природнiй радiостанцiї, якою є Голова, звуковi хвилi заважають, але кожного разу, як тiльки хотiв висловитись розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тiльки хапав повiтря. Коли б Головатий умiв смiятися, то, безперечно, насмiявся б уволю. Але на його обличчi не вiдбивалося нiяких емоцiй, здавалось, вiн думав про щось своє i не звертав нiякiсiнької уваги на людину.

Петро обiйшов кругом. На потилицi в Головатого побачив здоровенну гулю, покриту жовтою плiвкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.

"Цiкаво, як ви опанували мою мову?"

"Я заглянув у твiй мислячий апарат i позичив пам'ять".

"Не точно висловлюєтесь, - зауважив Петро. - Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав".

"Я скопiював запас ваших символiв".