Поза часом i простором (на украинском языке) - Олесь Бердник

Дiвчина нiби зрозумiла його думки. Вона пiдiйшла до юрби, щось прокричала тонким мелодiйним голосам. I юрба зiрвалася на ноги, пiдхопила вмить її i Святослава i з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лiсок. Святослав спочатку не мiг зрозумiти, а потiм догадався, що дiвчина наказала юрбi однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напiвзакритими очима усмiхалася в примарному свiтлi смолоскипiв.

Коли пiдiйшли до космольота, на обрiї свiтало. Святослава i жрицю опустили додолу. Вiн пiдхопив її на руки i винiс по спiральних схiдцях до люка. З-за обрiю викотилося жовте сонце, i все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспiвали птахи, зашумiли лiси, розкрилися чарiвними килимами рiзноманiтнi квiти на луках i полях. Вслiд за жовтим свiтилом вийшло друге бiле, набагато менше, i свiт навколо став ще яскравiшим. При появi бiлого сонця юрба знову впала ниць i залементувала...

- Прекрасний твiй свiт, дiвчино, - задумано сказав Святослав, - та я не хочу мiняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в iнше Буття. Або загинемо разом, або вип'ємо келих щастя неземного i будемо щасливi навiки, затримавши блаженну мить...

Дiвчина уважно слухала, немов розумiла. Потiм засмiялася, мов дзвiночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотiла летiти з ним.

Справдi, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батькiвщина безкiнечного щастя! Вiн перший з земних людей хоче помiрятися силою з безкiнечнiстю!

I Святослав, схопивши знову на руки дiвчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

I ось... велетенське металiчне тiло колихнулось, пiдскочило вгору i понеслось, набираючи швидкiсть, в синi небеса, а потiм зникло в сяйвi двох сонць...

"Бог", що милостиво вiдвiдав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю...

Востаннє глянувши в iлюмiнатор, Святослав побачив, як юрба в релiгiйному екстазi впала ниць на м'яку блакитнувату траву.

КАТАСТРОФА

...Закiнчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевiльною швидкiстю мчав у простори Всесвiту. Дiвчина-жриця, мов зачарована, слiдкувала за тим, що робив Святослав, потiм захоплено дивилася в перископи на засiяне зiрками небо. Коли вiн закiнчив корегування польоту i включив автопiлот, дiвчина тихо поклала руки на його плечi i уважно почала дивитися в очi Святославу. Два зеленi вогнi запалили в його душi дивне почуття - йому здалося, нiби все те, що з ним вiдбулося: зустрiч з Мерi i Рогеном, полiт, вбивство мiльярдера, зустрiч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього - все те приснилося йому в довгому i незрозумiлому снi...

Та нi! За стiнами апарата - фiолетова пустеля, чужi зорянi свiти. I вона поряд - жива, гаряча, дивна, кохана.

Святослав пiдiйшов до приборiв i рiшуче включив реостат. Потужнiсть iмпульсiв-розрядiв у каналi виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкостi, i тодi... тодi вiн, нарештi, узнає, де ж iстина?

Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенiв його тихий дружнiй голос: "Тут, на Землi, буде вирiшуватись смисл iснування людей, а не в безоднi космiчного простору"... потiм випливло до болю рiдне лице Мерi з заплаканими щоками...

Святослав стрiпнув головою, нiби , проганяючи настирливi думки. Дарма! Вiн через кiлька годин буде знати, чи вiрно вiн зробив, виступивши проти цiлого свiту! Через кiлька годин! А за цi "години" на Землi пройдуть цiлi роки...

В тiлi виникло приємне почуття невагомостi i блаженства. Святослав i дiвчина-жриця сiли в крiсла i дивилися в очi одне одному. I здавалося, що читала дiвчина в очах Святослава повiсть про його життя, про мрiї - чудеснi мрiї, де вона з'являлася з далекого зоряного свiту, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Iстини...

Святославу здавалося, що вони розумiють одне одного без слiв. Нiби рядом з ними присутнiй незримий перекладач, бо, незалежно вiд розуму, смисл поглядiв проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тiло зробилося невагомим. Вiн поглянув на дiвчину. Вона колихалася, мов у туманi. Що таке? її обриси мiнялися, чудове обличчя стало зовсiм прозорим. Святослав провiв рукою по очах, зiрвався на ноги. Кинув погляд на прибори - швидкiсть досягала 680 тисяч кiлометрiв на секунду - майже в два рази бiльше проти швидкостi променя. Значить, наступає той час, коли вiдбуваються змiни в об'єктi, який летить. Це ж тепер вiн i вiдчуває їх! Але як же погано йому! Дiвчинi теж недобре - вона зблiдла зовсiм, закрила очi.

Святослав провiв рукою по гарячому чолi. Думки плуталися, розсiювалися. Що це? Чи не божеволiє вiн?

Подивився в перископ. I здалося йому, що весь Всесвiт зменшується, наближається до нього, i ось вiн - в жменю можна вхопити... Чи, може, вiн в ньому? Десь в серединi? Нiчого не зрозумiєш!.. Думки - одна химернiша вiд другої метушилися в головi, i нiчого не можна було зрозумiти в цьому хаосi. Святослав напружив силу волi, обтер пiт з лиця... Потiм рiшуче виключив апарат прискорення i почав гальмувати корабель...

Здається, вiн все-таки неправий! Вiн просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось - це вже ясно! Вiн втрачає можливiсть навiть контролювати свої дiї!.. Значить, для людини Землi немає дороги за межi Часу i Простору! А вiн просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи i зберегти цю прекрасну дiвчину - мрiю з чужого свiту!

Знайшовши Сонце в глибинi Всесвiту, Барвицький перевiв його, повертаючи космольот, в переднiй перископ. Потiм подивився на прилад, що визначав швидкiсть, вирахував... Кiнець! Вже нiчого не зробиш! Швидкiсть була такою грандiозною, що нi зупинити космольот, нi загальмувати неможливо...

Сонце рiзнокольоровими вогнями палахкотiло попереду. Все небо горiло незвичайними барвами...

Нi! Вiн не може притишити полiт космольота! Нi! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготiв зубами i, все-таки, сподiваючись чуда, без кiнця гальмував полiт зорельота...

Дiвчина вiдкрила очi, подивилася в лице Святославу i зрозумiла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зеленi променистi очi, i, як тодi - в галюцинацiї - вона поклала свої прозорi руки на його груди, а вiн схопив дороге лице i почав божевiльно цiлувати його... I, мов на екранi, в його свiдомостi виникла бачена десь картина.

Чорна пустеля... Бiла фiгура. Ага!.. Це ж його видiння!.. Тi видiння, що повели його в небо! I тепер - смерть!

Смерть? Нехай смерть! Але iншi нехай не повторюють такої страшної помилки! Хiба це помилка? Це - щастя! Вiн не жалкує!

Крутиться голова, свiдомiсть огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радiсть. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землi!

Барвицький кинувся до потужної радiостанцiї, настроїв її, взяв мiкрофон: